«Породила мене мати В високих палатах Та й понесла серед ночі У Дніпрі скупати. Купаючи, розмовляла Зо мною, малою: «Пливи, пливи, моя доню, Дніпром за водою. Та випливи русалкою Завтра серед ночі, А я вийду гуляти з ним, А ти й залоскочеш. Залоскочи, моє серце, Нехай не сміється Надо мною, молодою, Нехай п’є-уп’ється Не моїми кров-сльозами — Синьою водою Дніпровою. Нехай собі Гуляє з дочкою. Пливи ж, моя єдиная. Хвилі! мої хвилі! Привітайте русалоньку...» — Та й заголосила, Та й побігла. А я собі Плила за водою, Поки сестри не зостріли, Не взяли з собою. Уже з тиждень, як росту я, З сестрами гуляю Опівночі. Та з будинку Батька виглядаю. А може, вже поєдналась З паном у палатах? Може, знову розкошує Моя грішна мати?» — Та й замовкла русалочка, В Дніпро поринула, Мов пліточка. А лозина Тихо похитнулась.
Вийшла мати погуляти, Не спиться в палатах. Пана Яна нема дома, Ні з ким розмовляти. А як прийшла до берега, То й дочку згадала, І згадала, як купала І як примовляла. Та й байдуже. Пішла собі У палати спати. Та не дійшла, довелося В Дніпрі ночувати. І незчулась, як зуспіли Дніпрові дівчата — Та до неї, ухопили, Та й ну з нею гратись, Радісінькі, що піймали, Грались, лоскотали, Поки в вершу не запхали... Та й зареготались. Одна тілько русалонька Не зареготалась.